У 2014 році Україна зробила вирішальний геополітичний вибір на користь інтеграції з Європейським Союзом та НАТО на противагу інтеграції з Росією та блоками, що знаходяться під її впливом. Незважаючи на те, що раніше геополітичний вектор України змінювався залежно від того, хто знаходився при владі, Володимир Зеленський продовжив політику свого попередника в питанні європейського курсу України. Таке рішення підкреслює, що євроатлантичний вибір України має постійний характер. Крім того, у 2019 році рух України до членства у НАТО та ЄС був закріплений у Конституції, що зробило його, говорячи словами українських політиків, "незворотнім".
Однак, шукаючи своє місце на міжнародній арені, Київ також має вагомі причини дивитися не лише в напрямку Брюсселя та Вашингтона, при цьому не применшуючи важливості євроатлантичного поступу України.
По-перше, слід дотримуватися універсального принципу: не варто ставити все на одну карту. Найбільшим торговельним партнером України є Євросоюз. У 2020 році 40,7% українського експорту припали на країни-члени ЄС. Ця тенденція широко вітається не лише через її масштаби, але й тому, що вона означає повну компенсацію Україною втрати російського ринку (до війни на Росію припадало близько третини обсягу зовнішньої торгівлі України). Однак ця тенденція також породжує певні ризики. Висока конкуренція на європейському ринку більше сприяє простішому доступу європейських компаній до українського ринку, ніж навпаки. У 2020 році Україна мала негативне сальдо торгівлі з ЄС: - 4,4 млрд. доларів. Крім того, з огляду на те, що більшість країн ЄС входять до Єврозони, члени якої користуються спільною валютою, фінансові кризи, подібні до тієї, що сталася 2009 року, як правило, охоплюють всю Єврозону відразу. Якщо щось подібне відбудеться в майбутньому, виняткова ставка України на ЄС може мати серйозні економічні наслідки для країни.
По-друге, завжди існує ризик того, що Європа чи деякі з її держав-членів стануть більш проросійськими, що в свою чергу може ускладнити інтеграцію України до Європи. Росія, як відомо, сіє розбрат по всій Європі. Візьмемо, для прикладу, російську вакцинну дипломатію, за допомогою якої Москва намагалася вбити клин між країнами, що хотіли придбати російську вакцину "Sputnik V," та органами охорони здоров'я ЄС, що не мали достатніх підстав для її схвалення до використання в країнах блоку. Ще одним гарним прикладом є те, як Росія скористалась референдумом 2016 року в Нідерландах. Він міг зірвати ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.
По-третє, шлях України до членства в ЄС та НАТО є досить довгим процесом, що навряд чи триватиме менше 10 років. Україні потрібно буде ухвалити та навчитися застосовувати численні стандарти та правила ЄС. Іншим викликом є процес прийняття рішень всередині ЄС. Ключові рішення на шляху євроінтеграції України повинні бути схвалені одноголосно всіма 27 державами-членами — і це вже не кажучи про те, що ЄС та НАТО наразі все менше хочуть говорити про розширення як таке.
З огляду на все це, існує багато інших можливостей, якими Україна може скористатися у зовнішньополітичній площині паралельно з євроатлантичною інтеграцією. Є всі підставити використовувати кожну таку можливість, якщо вона не суперечить амбіціям України щодо інтеграції до ЄС та НАТО.
У згаданій вище статті Дмитро Кулеба зазначив: "Поганий той гравець, який сідає грати без джокера. Наш джокер, наше унікальне доповнення європейської стратегії — це відносини з Азією. В певному сенсі ми всі тепер «Один пояс, один шлях» на одному глобалізованому материку Євразія." Міністр вважає, що дорога між Сходом та Заходом повинна проходити через Україну, оскільки вона може створити ключову додану вартість для торгових потоків між Азією та Європою. "Україна має стати високотехнологічним хабом для налагодження спільного виробництва та спрощеного транзиту товарів", — зазначає Кулеба.
Однак те, як втілити задумане на практиці, залишається відкритим питанням. Україна дійсно має висококваліфіковану робочу силу, однак не може конкурувати з Китаєм у розрізі виробничих витрат. Крім того, за словами китаєзнавця Олеся Коваля, в Україні існують певні перешкоди для продуктивної співпраці з тим же Китаєм, зокрема бюрократія та спротив модернізації. "Всі спроби Китаю запропонувати Україні власні технології наштовхуються на небажання українських чиновників та керівників підприємств, які звикли робити все по-старому. Коли до них приїжджають китайці і кажуть: "Ми допоможемо вам збільшити виробництво в кілька разів, але вам потрібно застосувати нашу технологію та поламати наявну стару схему — мало хто погоджується ", — пояснює Коваль.
Незважаючи на це, якщо 21 століттю дійсно судилося стати століттям Азії, Україні таки варто бути на перехресті між Азією та Європою. Питання полягає не в тому, чи приймати цю стратегію, чи ні, а в тому, як зробити її ефективною в умовах конкуренції.
До того ж, значний розмір азійського ринку з мільярдами потенційних споживачів вже є достатньою підставою для того, аби Україна зробила альтернативну ставку на регіон, причому не лише з позиції транзитної держави, але й з позиції експортера та пошуку конкретних ринкових ніш, які вона може заповнити.
На жаль, через рік після того, як Кулеба заявив про зацікавленість України азійським регіоном, результати на цьому напрямку залишаються доволі обмеженими. Відбулися численні зустрічі та були зроблені численні заяви - переважно дипломатичними чиновниками в Україні та потенційними азійськими партнерами - але конкретних дій на їх продовження не вистачає. Тим не менше, Міністерство закордонних справ визнає важливість взаємодії з Азією, що вселяє сподівання на те, що цей напрямок зовнішньої політики не був згорнутий
Стаття Дмитра Кулеби була присвячена виключно Азії, однак це не єдиний регіон на який Україні варто звернути увагу.
Деякі країни Близького Сходу вже встигли з'явитися на радарі чинної влади. За час свого президентства Володимир Зеленський здійснив офіційні візити до Оману, Катару, Туреччини та ОАЕ. Не дивно, що розвиток відносин з країнами цього регіону є важливим для української влади — монархії Перської затоки відомі своїм фінансовим добробутом, що робить їх цікавими для інших країн з точки зору не лише економічного інтересу, але й політичної стабільності. Це також підтверджується і тим, який великий наголос Офіс Президента робить на економічний аспект візитів Президента до цих країн. Так, після візиту Зеленського до Катару, порт Ольвія у Миколаєві був переданий у концесію катарській компанії QTerminals на 35 років, а візит президента до ОАЕ став успішним через підписання контрактів та меморандумів на загальну суму у $ 3 мільярди.
Однак за словами Ілії Куси, експерта "Українського інституту майбутнього", Україні доведеться зіткнутися з викликами у відносинах з країнами Близького Сходу, перш ніж вона зможе отримати вигоду від такої співпраці.
Одним із найголовніших викликів є обмежений асортимент продукції, що його Україна може запропонувати регіону. Як пояснює Куса "все залежить від того, наскільки складною є національна економіка та якою є її структура. Якщо економіка та її структура не є складними, якщо країна може експортувати лише сировину (як-от Україна, 50% експорту якої припадає на сировину) — ми фізично не можемо запропонувати щось ще."
Ще одним викликом є висока конкуренція за близькосхідні ринки. "Близький Схід вже давно не є новим трендом. Багато країн у цьому регіоні розвиваються та хочуть відігравати відповідну роль на цих ринках", — пояснює Куса. До того ж він стверджує, що у деяких секторах, в яких Україна могла б збільшити об'єм свого експорту, їй доведеться мати справу з домінуванням (у випадку військово-технічного сектора) або конкуренцією (у випадку агропромислової продукції) зі сторони Росії.
Насамкінець варто зазначити, що для регіону характерні деякі політичні виклики, які потребують відповідної уваги - наприклад, ізоляція Катару у 2017 році. Цей фактор не варто переоцінювати, зважаючи на те, що Україна не є ключовою країною-партнером у цьому регіоні. Та все ж Куса вважає, що Президенту Зеленському краще уникати подібних до зробленої ним заяви про те, що Катар є стратегічним партнером України.
Ще одним макрорегіоном, на який Україні варто звернути увагу, є Африка.
У 2020 році 12 країн африканського континенту увійшли до Топ-30 країн, економіка яких розвивається найшвидше. Цей факт робить континент вартим уваги з боку української влади (як і влади будь-якої іншої країни). Крім того, Україна експортує до Африки у 5 разів більше товарів та послуг, ніж імпортує звідти. Відтак, Україна знаходиться у досить вигідному торговельному становищі.
Однак за словами Олександра Мішина, доктора політичних наук та співзасновника Центру дослідження Африки, левова частка українського експорту на континент наразі йде до Магрибу, в той час, як ринки субсахарського регіону залишаються майже нерозвіданими. Мішин стверджує, що Києву варто звернути увагу на можливості торгівлі з Суданом, Демократичною Республікою Конго, Ганною, Південною Африкою, Руандою,
Кот-д'Івуар, Джибуті та Гамбією. Асортимент експортної продукції України також повинен бути розширеним. Наразі ми в основному експортуємо агро- та металопродукцію. "Українські позиції були би більш стійкими, якби зросла кількість продукції машинобудування, розвивалася співпраця у сфері ВТС, відбувалася модернізація об'єктів логістичної, транспортної та енергетичної інфраструктури," коментує Мішин.
Головним викликом у випадку Африки є той факт, що цей регіон є цікавим для багатьох впливових країн, зокрема Китаю, Індії, Росії, Туреччини, які вже давно втягнуті у процес, який називають новим етапом так званої "боротьби за Африку". Їхнє проникнення в економіку африканських країн є настільки значним, що Україні може бути складно знайти свою нішу. Однак Мішин зазначає, що незважаючи на це, Україна може збільшити об'єм своєї торгівлі з Африкою шляхом експорту деяких сучасних технологій. Він також зазначає, що окрім участі в миротворчих місіях ООН на континенті Україна може ділитися з африканськими країнами своїм досвідом побудови державної стійкості в умовах російської агресії.
Попри те, що Україна наразі має 11 посольств в Африці (ще одне посольство невдовзі буде відкрито в Гані), Мішин зазначає, що така кількість є оптимальною для того, абискористатися всіма значними економічними можливостями, що існують на континенті. За словами експерта, проблемою є радше те, що робота українських посольств є недостатньо ефективною, а українській владі не вистачає стратегічного бачення у питаннях Африки. "Регіон залишається на периферії української зовнішньої політики, " пояснює Мішин та додає, що прогрес у вирішенні цього питання залишається незначним.
У 2020 Рада експортерів та інвесторів при МЗС визначила ТОП-10 країн, які є найбільш пріоритетними для українських експортерів. Сім країн з цієї десятки походять з проаналізованих регіонів: Китай, ОАЕ, Ефіопія, Індія, Катар, Казахстан та Узбекистан. На етапі, коли пріоритетні напрямки роботи визначені, українській владі потрібно докласти зусиль, аби досягнути успіху за ними. Офіційні візити Президента Зеленського до країн Перської затоки, відкриття нового посольства у Гані, а також азійська стратегія міністра Кулеби є хорошими сходинками на цьому шляху. Однак питання того, наскільки ці сходинки допоможуть сформувати повноцінний зовнішньополітичний вектор — залишається відкритим.
